Степан Наливайко icon

Степан Наливайко



НазваСтепан Наливайко
Сторінка5/28
Дата конвертації31.05.2013
Розмір4.12 Mb.
ТипДокументи
джерело
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28
1. /Наливайко Степан Санскрит.docСтепан Наливайко
Дуліби, бужани й «Махабгарата»


«Махабгарата» — велетенська епічна поема Давньої Індії, яка має чимало точок дотикання з Україною, розповідає, що колись могутній воїн Крішна та його старший брат Баладева, подорожуючи світом, прибули в країну Відарбгу. Коли вони на своїй колісниці проїжджали повз царський палац, в одному з вікон Крішна помітив дівчину невимовної краси, яка захоплено дивилася на нього. Дівчина, а це була царівна Рукміні, ще довго дивилася на дорогу, хоч колісниця з двома незнайомцями давно зникла. Від своїх подруг вона почула, що сьогодні царською столицею має проїхати сам Крішна, про вроду, хоробрість і шляхетність якого давно ходили легенди. Ще не бачивши його дівчина всім серцем прихилилася до мужнього лицаря. А коли побачила на власні очі, то виявилося, що він іще вродливіший та мужніший, аніж те доти малювала її уява.


Тим часом нагодилися подруги. Помітивши, що Рукміні поринула у якісь солодкі видива, одна з них нишком підкралася до неї і затулила їй очі долонями. «Вгадай, хто? — трохи зміненим голосом запитала вона, і в Рукміні несамохіть вихопилося: — Крішна!»


Вибух дзвінкого сміху привів царівну до тями, й вона сполотніла — тепер усі дізналися про її сердечну таємницю. Та наступної миті й собі приєдналася до загальних веселощів.


Проте забути Крішну вже не могла. На пораду подруг, які бачили переживання царівни й самі переживали за неї, вона на пальмовому листку написала Крішні кілька рядків і переслала йому. Той, як виявилося, і собі не на жарт закохався в красуню-царівну і відразу послав до неї сватів. Але брат Рукміні рішуче виступив проти такого шлюбу, мовивши, що в нього для сестри є достойніший жених — цар сусіднього царства Шішупала, його друг. Тож свати Крішни повернулися ні з чим.


Оповісники врочисто оголосили, що невдовзі відбудеться весілля Рукміні з Шішупалою. Ні сльози царівни, ні її благання, ні погрози накласти на себе руки не похитну<39>ли братового й батькового рішення. Її тримали під посиленою вартою, і лише напередодні весілля дозволили вийти зі своїх покоїв.


І ось жрець запалив священний вогонь, гості попідводились і з'явилася наречена — горе й невимовний розпач зробили її ще гарнішою. Та коли Шішупала й Рукміні мали сім разів обійти довкола багаття, щоб стати повноправним подружжям, вихором налетіли на колісниці Крішна й Баладева, підхопили Рукміні, що з радісним зойком кинулася до них, і помчали геть. Шішупала кинувся навздогін, між ним і Крішною відбувся жорстокий герць, де перший наклав головою. А Рукмін, брат Рукміні, присягнув не повернутися додому, доки не поверне сестри до батьківської оселі. Сповнити свою клятву йому так і не вдалося, тож він мусив звести собі нову столицю, якраз на тому місці, де в нього з Крішною сталася затята сутичка і де лише втручання сестри врятувало йому життя.


Рукміні подарувала Крішні десятьох синів, один з яких, Прадьюмна, одружився потім із дочкою Рукміна. В свою чергу, син Прадьюмни й дочки Рукміна одружився з внучкою Рукміна. На цьому весіллі за грою в кості Рукмін і Балавіра посварилися, і сварка ця скінчилася для брата Рукміні трагічно.


У цій розповіді з «Махабгарати» є кілька цікавих моментів. Найперше, що імена Крішни і Балавіри рясно відбиті на українському терені, про що вже писалося. Батька Рукміні звали Бгішмака, а це ім'я тотожне українському прізвищу Бушмака. Як і ім'я Бгішма, полководця кауравів, тотожне українському ж прізвищу Бушма.


Не менш цікава й сама назва Відарбга, що її мало царство, яким правив Бгішмака, батько Рукміні. Вона розкладається на Ві+дарбга, де Ві- у санскриті — префікс, що підсилює основне слово, в даному разі дарбга (СРС, 580, 732). Крім того, санскритське — р- часто-густо відповідає слов'янському — л-/-в-, наприклад, санскр. пурна — рос. полный — укр. повний, діргха — долгий — довгий, врік — волк — вовк, тарк — толк — товк тощо. Тож санскритська основа дарбг- на слов'янському грунті закономірно прибирає форм далб-/долб-/довб-. А коли так, то ця основа виявляє неабияку фонетичну подібність з топонімами Здолбунів, Здовбиця, Довбичка, Долобське (озеро в Києві, де 1103 року відбувся з'їзд князів Київської Русі) та ін. І що найголовніше — з етнонімом дуліби. Тоді виходить, що племінна назва дуліби може бути спорідненою з племінною назвою дарбги (якщо відкинути префікс Ві>. І царівна Рукміні, отже, може цілком бути дулібкою, якщо з'ясується, що етноніми дарбги та дуліби сходять до спільного джерела, мають однакове походження і значення. А в світлі того, що на Волині і взагалі в Україні безліч фактів, пов'язаних із Крішною, Балавіром (Бальвіром, Бадьдевом), ядавами // <40>ятвягами, то в такому припущенні не буде нічого неймовірного.


У санскриті основа дарбг- має два основні значення:


з'єднувати, зплітати, зчіплювати;


священна трава дарбга, використовувана при найважливіших обрядах та ритуалах (СРС, 261).


Трава дарбга згадується ще в «Рігведі», де їй надається величезного значення, вона неодмінна при найголовніших дійствах. Як свідчить «Атхарваведа» («Веда замовлянь»), дарбга вживалася при замовах проти переляку, страху, зокрема, й перед богом смерті Ямою; при таких замовах до зап'ястка прив'язувався й амулет із дарбги. Ця ж трава із гострими стеблами вживалася для прокльону ворогів і при замовах на довгий вік, проти змій та їхньої отрути й узагалі для лікувальних цілей.


Підстилки з трави дарбги використовували для сидіння і спання найуславленіші відлюдники, мудреці й царі. Дарбга — неодмінний атрибут багатьох брахманських (жрецьких) обрядів, особливо таких як ушанування предків, коронування на царство тощо. Була навіть зброя, яка називалася «стебла дарбги». Вбрання з дарбги носили найсвятіші відлюдники, а найревніші йоги й сьогодні розстилають свій килимок на цій траві. Взагалі йогівські вправи радилося робити на цій траві, застеленій шкурою чорної сарни.


У «Махабгараті» повно згадок про дарбгу в різних контекстах: «царі лягли на підстилки з трави дарбги», «він узяв відлюдницький посох і шкуру чорної сарни, вдягнув вбрання з дарбги й подався в лісову обитель», «їхні тіла були вкриті порізами від трави дарбги», «всіє землю тілами полеглих, як усіюють дарбгою вівтар під час жертвоприношень» тощо. З чого видно, що трава ця різалася й нагадувала нашу осоку, рослину, яка характерна для Волині. Втім, це підтверджує і Борис Смирнов, відомий перекладач «Махабгарати», добрий знавець санскриту й українських реалій, бо сам походив із Чернігівщини. Він зауважує в одному з коментарів, що дарбга — різновид осоки. З дарбги жерці робили кропила. Коли птах Гаруда, на якому їздив Вішну, викрав у богів трунок безсмертя — амріту, тотожну грецькій амброзії, то найперше поставив її на підстилку з дарбги. Речення «щасливі ті, хто побачить твоє обличчя зі слідами дарбги, смаженого рису й чорного гороху» означає, що цим усім обсипали претендента при ритуалі зведення на престол.


Тож дарбга відігравали виняткову роль у давньоіндійських уявленнях, обрядах і ритуалах, отже, й у житті тогочасного індійця. Та й не тільки тогочасного. І зараз при обрядах священний вогонь підтримується дровами й жмутами трави дарбги. За ведійських часів жертовний майданчик устилався дарбгою, але й тепер її можна бачити в Індії на домашніх і храмових вівтарях. І сьогодні радиться використову<41>вати її при богослужіннях-пуджах, класти пучки її на домашній вівтарик або в узніжжі мурті — зображення божества. Дарбгу, на противагу деяким іншим священним рослинам, слід, за приписами, заготовляти заздалегідь.


Не менш важливо й те, що ця священна трава відбилася в індійських іменах та назвах. Ім'я Дарбгін мав легендарний мудрець; про нього «Махабгарата» мовить, нібито він володів такою могутністю, що звів в одне місце води чотирьох морів. Знає епос і ім'я Далбг'ягхоша, дослівно «Шемрання / Шурхотіння / Шелестіння дарбги», а також персонажів з іменами Дарбгі, Дарбг'я, що має і форму Далбг'я. Причому самі індійські джерела уточнюють: Далбг'я — те ж Дарбг'я. Що засвідчує: коливання р: л і в самому санскриті. Ім'я Далбг'я мав головний домашній жрець п'ятьох братів-пандавів. А битва між пандавами, на боці яких виступав Крішна, й кауравами, яких підтримував Балавіра, старший брат Крішни, складає стрижень «Махабгарати». З чого й важливий висновок: імена на Дарбг- // Далбг- мали переважно представники жрецького, брахманського стану.


Трава дарбга має й іншу назву — куша; з нею також пов'язано чимало індійських імен, назв і термінів. Кушастхалі — столиця царства Анарти; індійська традиція ототожнює це місто із столицею Крішни — Дваракою. Крім того, легендарним засновником Кушастхалі вважається цар Райвата, який правив в Анарті і дочка якого — Реваті — стала дружиною Балавіри, брата Крішни. Показово, що дід Реваті звався Рева — це цікаво у зв'язку з поширеним серед українців прізвищем Рева та похідними від нього (Ревенко, Ревченко, Ревченя тощо).


Ім'я Куша мав один із двох синів Рами та Сіти, героїв «Рамаяни», яка виявляє спорідненість з українським фольклором, обрядами й звичаями. Ім'я Кушадгваджа, «Кушостяжний» (тобто із зображенням пучка трави куші на стягові), мав брат царя Джанаки, прийомного батька Сіти. Дві доньки Кушадгваджі, мовить епос, були замужем за Бгаратою і Шатругхною, братами Рами, теж героями «Рамаяни». Сином Куші, сина Рами, був цар Кушанабга. У «Рамаяні» Вішвамітра, уславлений мудрець і воїн, який нечуваним подвижництвом досяг брахманського статусу, вважається сином царя Кушіки. А в боспорських написах із Північного Причорномор'я фіксується ім'я Аспамітхар, що є іранською передачею індійського імені Вішвамітра; ця фіксація датується ІІІ ст. до н.е.


Таким чином, численні факти відбиття священної трави дарбги/куші в давньоіндійських власних іменах та назвах, важлива роль її в давніх і сучасних обрядах і ритуалах дають підстави вважати її винятково важливою для уявлень і повсякденного життя стародавніх індійців. Тож не дивно, що вона мог<42>ла відбитися і в назві Відарбга, яку мала країна царівни Рукміні, отже, і з Крішною. Назва Відарбга, в такому разі, означатиме «Край благословенної дарбги», «Країна священної дарбги», «Країна, славна дарбгою». Бо префікс Ві-, як зазначалося, надає основі дарбг- вищого ступеня якості. Хоча слід відмітити, що деякі індійські джерела пояснюють назву Відарбга як «Розплетена», маючи на увазі, що основа дарбг- іще має значення «плести», «вити», а префікс ві- може бути префіксом від'єднання, тотожного українському від- (відокремити, від'єднати, відійти тощо). Проте для такого тлумачення бракує переконливого вмотивування, та й учені відносять його до «народної» етимології. Тоді як пов'язування назви Відарбга зі священною травою дарбгою знаходить переконливе й різнобічне вмотивування.


Сказане вище дозволяє співвіднести індійський етнонім дарбги/далбги зі слов'янським етнонімом дуліби. Це східнослов'янське плем'я різні писемні джерела фіксують на території історичної Волині, де згодом згадуються також бужани й волиняни. Причому одні вчені дотримуються думки, що дуліби, бужани й волиняни — одне й те саме плем'я, яке в різні періоди виступає під різними назвами. Інші ж мають їх за абсолютно різні племена, що змінювалися на цій території. І пролити світло на цю й досі нерозв'язану проблему може допомогти «Махабгарата», дані якої тут виявляються вкрай цікавими й значущими.


«Махабгарата» знає ще одну назву країни Відарбги — Бгоджа. Насельники її — бгоджі або, що звичніше для наших граматичних норм, бгоджани. А це надзвичайно близько до етноніма бужани. І якщо на індійському грунті Відарбга тотожна Бгоджі, а дарбги-відарбги тотожні бгоджам-бгоджанам, то так само дуліби можуть бути тотожними бужанам. І в такому разі не виключено, що племінна назва бужани певного часу змінила назву дуліби, як згодом і етнонім волиняни замінив собою етнонім бужани. Можливо також, що етноніми дуліби й бужани існували паралельно в один і той самий час. Тобто всі три племінні назви могли вживатися щодо одного й того самого слов'янського племені, хоч і в різні історичні періоди. Причому, очевидно, найдавнішою є назва дуліби, новішою — бужани, а найновішою — волиняни.


Знаменно, що самого царя Бгішмаку, батька Рукміні, індійські епічні джерела означають як «цар із племені бгоджів». А коли Рукмін, брат Рукміні й непримиренний супротивник Крішни, заприсягнувся визволити сестру й не зумів цього зробити, то звів собі нову столицю і назвав її Бгоджаката. У назві цій збереглася назва племені, а компонент — ката споріднений з українським хата і є одним із найпоширеніших елементів согдійської топоніміки (Смирнова, 96). Бгоджаката <43> стала, як дехто вважає, другою столицею відарбгів-бгоджів. А першою і основною столицею Відарбги було місто Кундінапур, інакше — Кундіна, Кундін. Саме в Кундіні народилась і виросла Рукміні, дружина Крішни.


У цьому плані неабиякий інтерес викликає так звана Болоховська земля в ареалі, де сходилися Галицька, Волинська й Київська землі (басейн Случу, верхів'я Південного Бугу й Тетерева), з головним містом Болохів (ЕС, 22–23). У межах Болоховської землі було місто Кудин, назва якого, як бачимо, виявляє неабияку подібність із назвою Кундін, столицею Відарбги-Бгоджі. Цікаве й те, що одним із епітетів Вішну є Кунда. Отже, цей епітет певною мірою стосується і Крішни, оскільки він — земне, восьме втілення Вішну, а епітети, прикладувані до Вішну, часто-густо є і епітетами Крішни. У «Махабгараті» стосовно Вішну вжито й епітет Кундера, що, в свою чергу, спонукає звернути увагу на сучасні українські прізвища Кундера, Кундіренко тощо.


Пролити світло на ім'я Кунда допомагає «Авеста» — давньоіранська пам'ятка, ровесниця «Рігведи». У «Відевдаті», одному з розділів «Авести», фігурує дев Кунда. Дані іранських та інших джерел вказують на неабияку роль його в зороастризмі, маніхействі й деяких інших віруваннях, що має свідчити про чимале поширення і важливість Кунди в попередні епохи. У пізніші часи він прибрав негативного, девівського з точки зору давніх іранців статусу. Слово дев трактується в «Авесті» як «демон», а в «Рігведі» як «бог, божество». Так само і щодо ахурів-асурів — в «Авесті» ахури тільки боги, а в «Рігведі» асури — переважно демони, хоч іноді й боги.


Отож в «Авесті» мовиться, що Кунда відносився до девів і був покровителем яту-чаклунів (ЗМ, 111). Тобто це слід розуміти так, що коли в іранців Кунда — дев, то в індійців він — цілком позитивне божество. Так само й щодо яту: якщо в іранців вони відносяться до негативних персонажів, то в індійців — до позитивних. Тобто вони пов'язані з віруваннями, ворожими зороастризмові.


В іншому розділі «Авести» — «Бундахішні» — згадується дев Кундак: тут він іще означається Ятукан, а компонент Яту- сходить до авестійського яту — «чаклун», «чародій», «чарівник». У зороастрійській традиції яту має негативне значення, а поза нею в іномовних запозиченнях з іранських мов означає «мудрець», «провісник», «зоречит», «маг», без жодного негативного відтінку (Грантовский, 288–289). А цей набір значень цілком відповідає функціям тогочасного жерця.


Ці дані проливають світло й на ім'я родоначальника ядавів, з яких походили Крішна та його старший брат Баладева. Звати цього родоначальника — Яду, і це ім'я цілком співвідноситься з авестійським яту. Індійські факти недвозначно вказують на приналежність Яду до <44> жрецького, брахманського стану. Його мати, Деваяні, була донькою Шукри, верховного жерця при цареві асурів Врішапарвані. Шукру ж індійська традиція вважає сином, а іноді й ототожнює його з легендарним мудрецем-жерцем Бгрігу, засновником знаменитого жрецького роду, що його надзвичайно високо підносить індійська традиція, зокрема, індійський епос. Деякі дослідники не без підстав вважають, що саме завдяки цьому родові ми маємо «Махабгарату» в її теперішньому вигляді, яку представники роду Бгрігу піддали своїй грунтовній редакції. Плем'я бгрігу згадується ще в «Рігведі», а його відомий індійський учений Суніті Кумар Чаттерджі схильний пов'язувати з фрігійцями.


Тобто виходить, що й саме ім'я Яду означає «жрець», «віщуватель», «провісник». Іранський термін ятукан тотожний іншому іранському терміну — кундакан, вони — синоніми. Тобто яту і кунда, яду і кунда — теж синоніми. Вірменський історик Мовсес Хоренаці засвідчує поклоніння божеству Кунда в іранських племен, які жили по сусідству з Вірменією або в самій Вірменії. Доречно тут нагадати, що в історичній Вірменії, до часу прийняття там християнства (ІІІ ст.), жили значні індійські общини, особливо в області Тарон (зараз у Туреччині). Саме звідси походить відома легенда про трьох братів — Куара, Мелтея і Хореана з області Палунь, яку дедалі певніше пов'язують сьогодні з літописною легендою про полянських князів Кия, Щека й Хорива. Причому вірменська легенда має суттєву подробицю, відсутню в літописній легенді: вона називає батьками трьох братів двох індських, тобто індійських князів — Деметра й Гісане. З'ясувалося, що насправді то не двоє індійських князів, а двоє індійських божеств, яким поклонялися індійці в Вірменії. Причому Гісане, судячи з усього, Вішну, бо вірменська легенда мовить, що Гісане був довгокосий. І якраз Вішну й Крішна мають епітет Кешава — «Косатий», «Довгокосий».


Таким чином, стає ясно, що ядави, плем'я або рід Крішни, відносяться до жерців, причому, очевидно, жерців саме асурських, тобто первісних, бо асури — старші брати богів-девів. Отже, й літописні ятвяги, тотожні індійським ядавам, теж відносяться до жрецького стану. Це до певної міри прояснює, чому ятвяги й споріднені з ними інші балтійські племена (пруси, самби, галінди) найдовше опиралися наверненню до християнства і чому проти них часто здійснювали походи київські й галицько-волинські князі. Бо ятвяги й інші балтійські племена сповідували первісну, язичницьку, асурську релігію, і жерці-брахмани (пор. поширене литовське прізвище Брахмане) мали серед них великий вплив. А саме жерці були найбільшими ревнителями предківської віри. Тому й воліли ці племена відходити все далі й далі в ліси та болота під натиском уже схристиянізованих київських і галицьких князів, які уособлювали воїнський стан, вдаючися і до збройного захисту своїх первісних вірувань. Точнісінько так, як за тисячоліття до цього й у Вірменії індійські общини чинили запеклий опір, коли їх си<45>лою навертали до християнства. І показово, що цю боротьбу тут очолив верховний жрець Ардзан, ім'я якого не можна не співвіднести з іменем Арджун у «Махабгараті». Його мав один із пандавів, на боці яких виступав Крішна, могутній воїн і родич Крішни — йому Крішна допоміг викрасти собі в дружини свою сестру Субгадру і йому ж він виклав свою «Божественну пісню» — «Бгагавадгіту».


Таким чином, назву столиці Відарбги — Кундіну, де правив цар Бгішмака й де народилася Рукміні, правомірно пов'язати зі словом кунд — «чародій», «жрець», «чаклун». Якщо зважити, що —ін у назві столиці — суфікс діяча (йогин, брамин, чакравартин) або суфікс наділеності чимось (Ваджрін — «Наділений ваджрою», «Індра», Шулін — «Наділений шулою-тризубом», «Шіва», Чакрін — «Наділений диском-чакрою», «Вішну-Крішна»), то слово кундін означатиме «наділений магічною здатністю», «наділений магічними властивостями», тобто, власне, «жрець». Воно тотожне слов'янським термінам кудин // чудин, які й собі означають «жрець», «волхв», «кудесник». Стосовно ж міста Кундін, то назву його можна перекласти як «Жрецьке», «Жерцівське», «Жречин» — якщо можна так сказати. Очевидно, таке значення має і одне з болохівських міст — Кудин, назва якого, в такому разі, виявляється тотожною індійській назві Кундін і спорідненою зі слов'янськими словами чудо, чудодій, чудин, кудин, кудесник. Що й відбилося в численних топонімах і гідронімах на терені України й поза нею на Куд- // Чуд-. У такому разі й назва самої Болоховської землі може сходити до слов'янського терміну на означення жерця-кудесника — волхв. Тобто назва Болоховська земля означає Волоховська, Волхвовська, Жрецька земля, Земля жерців/волхвів. Сюди ж відносяться і численні прізвища в запорозьких козаків і сучасних українців: Кудин (також ім'я), Кудинець, Кудик, Кудко, Кудійко, Кудійчук, Кудинович, Кудиненко, Кудим, Кудименко, Кудиченко тощо, а також Болох-Волох, Блох-Влох, Болоховець-Волоховець, а ще прізвища на Чуд-, які сходять до термінів кудин // чудин, волох // болох, влох // блох, волхв із первісним значенням «жрець», «чародій», «чудодій», «провидець», «віщун».


Історичні джерела засвідчують, що Данило Галицький полонив так званих «князів болоховських» і що «князі болоховські» мали свій уділ на Бузі, неподалік Бреста. Їхні володіння розміщувалися в околицях і на берегах Бугу, що впадає в Дніпровський лиман. Болеслав Мазовецький скаржився, що князі Болоховські самочинно захопили частину його земель (Карамзин, 10), з чого видно, що Болоховське князівство сусідило з Мазовією. За переказами, в межах Подольського краю колись існувало Болоховське князівство, до якого входила й Дулібська земля. Про самих болоховців <46> подейкували, що вони вкрай скупі, хоч і дуже багаті, і ця їхня риса означалася словом дуліб. Цікавий і той факт, що в колишній Орловській губернії місто Болохов іноді дещо глузливо називали Дулеби. З чого напрошується висновок, що між болоховцями й дулібами традиційно існує якийсь зв'язок — вони сусідять у різних ситуаціях. А риса — скнарність — приписувана болоховцям-дулібам, ще три тисячоліття тому приписувалася й рігведійському племені пані (див. статтю «Панікар і Панікарча: відлуння рігведійського міфу»).


З іншого боку, не виключено, що основа Болох- споріднена з назвою Балх, якою в новіші часи стала означатися стародавня Бактрія — вона, до речі, виявляє чимало точок дотикання з Україною. У «Повісті врем'яних літ» літописець Нестор схвально відгукується про уктріан, відомих своїм благочестям — неважко помітити спорідненість назви уктріани з назвою бактріани, бактрійці. Саме з Бактрією пов'язується в «Махабгараті» ім'я Пар'яшравас, тотожне слов'янському імені Переяслав, а також Бгурішравас, тотожне українському Борислав. В іменах давніх бактрійських царів наявний компонент кей, котрий перегукується з іменем полянського князя, легендарного засновника Києва — Кий. Стяг династії Кеянідів, що правила в Бактрії на початку І тис. до н.е., пов'язаний із героєм-ковалем на ім'я Кова. Саме він подолав змія Заххака, узурпатора іранського престолу. Це перегукується з київськими легендами про коваля, що врятував Київ від жорстокого змія. Фігурує у київських легендах і персонаж тугарин — це цілком може бути означенням мешканця Тохаристану, як свого часу називалася саме Бактрія. Сіявуш, надзвичайно популярний персонаж у культових уявленнях домусульманського Хорезму, теж вихідець із династії Кеянідів. Ім'я його тлумачиться як «Чорний бик», «Чорний самець» і є семантичним, значеннєвим двійником імені Крішна. А в Україні фіксуються назви Сиваш /притока Сіверського Дінця і так зване Гниле море — затока на заході Азовського моря/. Характерно, що притокою Сіверського Дінця є і річка Чорний Жеребець (СГУ, 499,612), яка має і назву Красний Жеребець. З Кеянідами й Бактрією пов'язаний також Рустам — герой іранського епосу, ім'я якого означає «Найдосконаліший Бик» і етимологічно тотожне індійському імені Врішоттам із тим самим значенням.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28



Схожі:

Степан Наливайко iconЕваненко Степан Васильевич Еварестов Ал-др Николаевич

Степан Наливайко iconБезчотникова светлана владимировна
Ф. Ницше, Д. Чижевский, Д. Лихачёв, Д. Затонский, Н. Хренов, И. Заярная), художественных систем и творческих методов (В. Жирмунский,...
Степан Наливайко iconПресс-релиз До встречи с артековским летом осталось два дня! Сегодня, 27 мая, большим педагогическим советом в «Артеке» завершилась подготовка к летнему сезону 2011
Содержанию, видам и формам. Свободное время рассматривается как активный отдых ребенка. На смену образовательному процессу в школе...
Степан Наливайко iconДокументи
1. /Советские полководцы и военачальники (Сборник) - 1988.pdf
2. /Софья...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©sm.znaimo.com.ua 2000-2014
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи