Степан Наливайко icon

Степан Наливайко

Реклама:



НазваСтепан Наливайко
Сторінка6/28
Дата конвертації31.05.2013
Розмір4.12 Mb.
ТипДокументи
джерело
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28
1. /Наливайко Степан Санскрит.docСтепан Наливайко
Отже, маємо певні паралелі. Імена з основою на Дарбг- стосуються представників жрецького стану, а слова Нестора про благочестивих уктріан теж, безперечно, стосуються жрецького стану. Показово, що первісно приставка кей при іменах бактрійських царів (Кей Ковус, Кей Хосров, Кей Усан тощо) також означала «жрець», і лише потім цей термін став сприйматися як означення царя, правителя. <47>


І на індійському грунті слово каві, з якого утворилося кей, означає жерця-кудесника, чародія або людину, наділену таємним знанням, а також поета й мудреця, хоча первісно означало жерця, творця ритуальних текстів. У сучасних індійських мовах слово каві зберегло значення «поет»: скажімо, Рабіндранат Тагор мав високий титул Махакаві — «Великий поет». Отож міфологізований образ каві, жерця-царя, сходить іще до періоду індоіранської єдності. Перський цар Дарій на знаменитій Бехістунській скелі заявляє, що саки (скіфи) були невірними й не шанували Ахурамазди. З чого випливає, що й причорноморські скіфи могли не поклонятися Ахурамазді і що саме через релігійні чвари вони свого часу мусили вирушати до Північного Причорномор'я. Бо скіфи з'являються тут якраз тоді, коли в Ірані починає ширитися зороастризм, що його останній з Кеянідів — Кей Віштаспа (Кей Гістасп античних джерел) проголосив державною релігією Ірану, перед тим надавши притулок при своєму дворі Заратуштрі. І чи не прагнув перський цар Дарій, ревний прихильник Ахурамазди, отже, й зороастризму, покарати причорноморських скіфів за їхню неповагу до Ахурамазди й зороастризму, коли здійснював свій невдалий похід до берегів Дніпра? Якщо так, то це засвідчує: саме Північне Причорномор'я, особливо ареал сучасної України, було осередком первісних арійських культів та вірувань.


Привертає увагу ім'я Кунтібгоджа, в якому наявний компонент — бгоджа. Це ім'я царя, що був прийомним батьком Кунті, матері трьох із п'яти пандавів, серед них і Арджуна. Справжнім її батьком був цар Шура, теж із ядавів. Крішна через це має епітети Шаурі, Шаврі, досл. «Нащадок Шури», «Шурин», оскільки цар Шура доводився Крішні дідом. Шура віддав рідну доньку Кунті, що мала дівоче ім'я Прітха, на виховання бездітному цареві Кунтібгоджі з роду ядавів, ватажка племені кунтіїв у Бгоджі. Через це Прітха отримала друге своє ім'я — Кунті. Арджун, за дівочим прізвищем матері, має ім'я Партх, а в «Махабгараті» досить часті імена не по батькові, а по матері, що свідчить про пережитки матріархіту в епічний період історії. Подібне явище й досі побутує в селах історичної Волині.


Слід зазначити, що не тільки Кудин, а й інші болоховські міста виявляють дотичність до Крішни-Чорнобога, Баладеви-Білобога, ядавів, «Махабгарати» й інших, так би мовити, «індійських» реалій. Нагадаємо, про які саме болоховські міста йдеться: Губин, Кобудь, Кудин, Божеськ, Деревичі, Чернетин, Білобережжя і Дядьків. Про Кудин уже мовилося, а з інших міст тільки безпосередньо Крішни можуть стосуватися принаймні три з них — Губин, Чернетин, Кобудь.


Одним з епітетів Крішни є Гопа, що розкладається на Го+па, де го (гу) — «бик», «корова», «худоба», а па — «за<48>хисник», «охоронець». Тобто ім'я Гопа, яке має різновиди Гопала, Гопалака, дослівно означає «Захисник биків/корів/худоби», тобто «Пастух». А оскільки го ще має значення земля, бо вона, як і корова, теж годувальниця, то термін гопа означає ще — «захисник/охоронець землі», тобто «цар». Показово, що Таммуз — бог-пастух за шумерськими міфологічними текстами, має епітет Гу — ба: він складається із тих самих компонентів і має те саме значення, що й індійське гопа. Тобто і Гопа і Гу — ба етимологічно тотожні (Смирнов, 234). Тому цілком можливо, що в назві болоховського міста Губин лежить саме цей епітет Крішни, що має і свій шумерський відповідник Гу — ба.


Щодо назви ще одного болоховського міста — Кобудь, то можна припустити, що вона пов'язана з різновидом епітета Гопа, розглянутого вище, — Гопаті. Тут так само два компоненти — Го+паті, де паті — розширена суфіксом форма па; на слов'янському грунті санскритське паті (досл. «захищаючий», «боронячий») відповідає рос. батя та укр. батько. Є підстави гадати, що цей компонент у давніші часи міг прибирати форм — буд, — будій. Що видно хоча б на прикладі імені антського князя — Хільбудій (VI ст.), спорідненого з санскритським терміном на означення племінного ватажка — кулапаті (хінді — кульпаті), досл. «батько/захисник/ватажок роду/племені» (СРС, 167). Цей важливий соціальний термін і в індійців з часом перетворився на популярне чоловіче ім'я, що побутує і досі. Цей же термін, як і ім'я Хільбудій, споріднений з іменем скіфського царя — Сколопіт. На нашу думку, такі сучасні українські прізвища як Кульбіда, Куйбіда також споріднені з санскритським кулапаті та хінді кульпаті. Принагідно зазначимо, що батька антського князя Хільбудія звали Самбат, а це спонукає згадати: на означення Києва деякі джерела, зокрема візантійські (Костянтин Багрянородний, Х ст.) подають назву Самбатас; ім'я Самбат, Смбат і досі популярне, наприклад, у вірменів. Цікаво й те, що сина Крішни звали Самба, а це ім'я означає «Кий», і що з літописними ятвягами споріднені самби.


Щодо назви Чернетин, то слід мати на увазі, що саме ім'я Крішна з санскриту означає «Чорний». А українці знають не тільки імена Кришко, Криско й прізвища Кришень, Кришненко, але й імена Черня, Чорнята, Чорниш, Чернега й прізвища, похідні від них, а ще Чорний, Черній, Черняк, Черненко тощо. Це яскраво засвідчує «Реєстр Війська Запорозького 1649 року». Колись імена Черня, Чорниш, Чернята, Чернега зараз побутують в українців тільки як прізвища. І в той же час козаки мали імена Біляк, Білан, Білаш, які й собі побутують сьогодні як прізвища. Поза сумнівом, таке явище викликане поклонінням предків запорозьких козаків Чорнобогові й Білобогові, добре відомих давнім українцям, а ними якраз і є Крішна й Баладева. Тож немає нічого дивного, що на честь цих божеств називалися річки, гори, села й міста. Прикладом чого є і назва Чернігів, і назва Чернетин.


Певною мірою причетною до Крішни може виявитися і назва болоховського міста Дядьків. Цілком можливо, що первісною назвою його було Дандаків, особливо зважаючи на те, що на Південному Бузі упродовж майже тисячоліття фіксується індоарійське плем'я дандарії, а в Криму в ІІ і IV ст. було квітуче місто Дандака.


Топонім Дандака, значеннєво тотожний назві Київ (див. статтю «Українські дандарії, індійські кияни»), згадується і в «Махабгараті» і в «Ра<49>маяні». Причому в «Рамаяні» відчувається його зв'язок із ядавами, хоч і дещо опосередкований. Цар Данда, який правив країною Дандакою, закохався в доньку жерця Шукри й викрав її, за що Шукра прокляв Данду і його царство занепало. Тут цікаве те, що матір'ю Яду, родоначальника ядавів, тотожних літописним ятвягам, була Деваяні — теж дочка верховного жерця Шукри. Отож саме під цим кутом слід, очевидно, дивитися й на назву Дядьків, яка первісно могла звучати як Дандаків, Дандків, а з часом стала затемненою, малозрозумілою і, як це буває, стала пояснюватися за першою-ліпшою асоціацією, в даному випадку, за словом «дядько». Тим більше, що це місто, як і інші болоховські міста, перебуває в ареалі з надзвичайно відчутним індоарійським струменем.


Таким чином, «Махабгарата» й інші давньоіндійські джерела в черговий раз засвідчують, що вони є украй важливими й цінними для вивчення найранішої історії та етногенези українців. І ширше залучення їх у науковий обіг може пролити світло на багато яких реалій не лише Волині, але й усієї України. <50>


Балти, слов'яни і п'ятеро синів царя Яяті


«Махабгарата» в одному з міфів розповідає про Врішапарвана, царя асурів (в індійській міфології старші брати богів-девів і їхні постійні супротивники). У Врішапарвана була донька Шарміштха («Найсоромливіша»), а в його верховного жерця і найпершого радника Шукри — донька Деваяні; вона виховувалася без матері, батько догоджав їй як міг, тому й зростала дівчина вередливою і себелюбною.


Якось після купання в лісовому озері між обома подругами спалахнула сварка — царівна в поспіху вдягла не своє сарі, а Деваяні обурилася цим. Шарміштха спересердя штовхнула її, та заточилася і впала в колодязь, на щастя, пересохлий і засипаний опалим листям. Перелякана царівна втекла додому, а Деваяні витягнув із колодязя Яяті, цар сусіднього царства, що саме полював неподалік і почув розпачливі крики дівчини. Шукра, батько Деваяні, обурений вчинком Шарміштхи, хотів покинути царство, але Врішапарван ублагав його залишитися, пообіцявши покарати доньку так, як тільки він захоче. Деваяні забажала, аби царівна стала їй довічною служницею і невдовзі вийшла заміж за свого рятівника, царя Яяті. Красуню ж царівну, щоб убезпечити себе від можливої суперниці й зайвих переживань, оселила в лісових нетрях. Проте під час полювання Яяті випадково набрів на хижку в лісовій глушині, де Шарміштха в самотині згаювала свої невеселі дні. Жонатий цар і царівна покохали одне одного й потай від Деваяні стали зустрічатися.


Час спливав, у Деваяні від Яяті народилося двоє синів — Яду й Турвашу, а в Шарміштхи — троє: Ану, Друх'ю та Пуру. Але подвійне життя Яяті розкрилося, і тесть, на доччину вимогу, прокляв молодого ще зятя на довічну старість. Сказавши, втім, наостанок, що той знову зможе стати молодим, якщо котрийсь із п'яти синів погодиться взяти собі його старість, а натомість віддасть <51> свою молодість. Лише Пуру, наймолодший син Шарміштхи, зважив на батькове прохання. Тисячу років Яяті втішався життям, а тоді повернув синові молодість і посадовив його на царський трон. Хоча царем традиційно годилося стати найстаршому синові, від Деваяні — Яду.


У цьому романтичному й повчальному міфі, який послужив темою для безлічі художніх, мистецьких і музичних творів, є кілька цікавих моментів. По-перше, імена п'ятьох братів, синів Яяті від Деваяні й Шарміштхи, тотожні назвам так званих «п'яти ведійських племен» — яду, турвашу, ану, друх'ю та пуру, згадуваних іще в «Рігведі» — найдавнішій писемній пам'ятці стародавніх індійців, яка, по суті, є і найдавнішою пам'яткою всіх індоєвропейських народів. Вважається, що ведійські племена десь у ІІ тис. до н.е. залишили свою прабатьківщину, яку багато хто розміщує і на теренах сучасної України, а деякі міфи «Рігведи», серед них і головний — про битву Індри з Врітрою, складалися в межиріччі Дніпра й Південного Бугу. Те, що цей міф разом із іменами головних персонажів зберігся в українських веснянках, щедрівках і казках, підтверджує таку думку.


По-друге, Яду, старший син Деваяні та Яяті, став родоначальником племені, з якого походили Крішна і його старший брат Балавіра (Баладева, Баларама, Балабгадра), землеробське божество. А слідів в Україні, пов'язаних із цими божествами, багато й досі на різних рівнях.


ІІо-третє, ядави виявляють тотожність із ятвягами давньоруських літописів. Бо як індійські ядави на своє означення мають іще дві назви — сатвати й данави, так і ятвяги, що їх відносять до балтійських племен, і собі мають дві інші назви — судовити (судова) і дайнови. А така потрійна відповідність, з одного боку, не може бути випадковою, а з іншого — засвідчує, що ведійські племена не всі полишили Україну, що частина їх лишилась і взяла участь в етногенезі балтійських та слов'янських народів, серед них і українського.


На Волині, Львівщині, Чернігівщині, в Білорусі й Польщі чимало назв типу Ятвяги, Ятвязь, Ятвіж тощо. З ядавів походив Шіні — могутній воїн, онук якого під час вісімнадцятиденної війни, описаної в «Махабгараті», правив бойовою колісницею Крішни. Шіні започаткував рід, який за ним став називатися шайнави. А на Волині є місцевість Шайно, побутує прізвище Шайнюк, у Польщі — Шайноха; таке прізвище мав, зокрема, відомий польський історик Карл Шайноха /1818-1868/.


Ім'я Крішна відбите у латишів як Кріш'ян. Для прикладу можна навести хоча б відомого дослідника латиських дайн (пісень) із цим ім'ям — Кріш'ян Барон. А в українців непоодинокі прізвища Кри<52>шень (саме таку форму божества подає «Велесова книга») та Кришненко. Дружину Крішни звали Рукміні, а в литовців поширене прізвище Рукмане. У свою чергу, батьком Рукміні був цар Бгішмака — ім'я його тотожне українському прізвищу Бушмака. Батьком Деваяні був жрець, тобто брахман Шукра, а в сучасних литовців досить часте прізвище Брахмане. На українському терені слово брахман у формі рахман відбилося у фольклорі, фразеологізмах, прізвищах, назвах і навіть святах (Рахманський Великдень). Села Рахмани та Гупали (одне з імен Крішни — Гопала) є на Волині.


З назвою волинського озера Пульмо перегукується давньоіндійський міф про красуню Пулому. Вона була заручена з іншим, коли мудрець-брахман Бгрігу викрав її з батьківської оселі і привів до своєї відлюдницької хижки серед густого лісу. Звідти її, вже вагітну, намагався викрасти колишній жених, але невдало. Показово, що і батька Пуломи, і її колишнього жениха звали однаково — Пуломан, що обоє походили з асурів, матір'ю яких була Дану — уособлення первісних вод. А родоначальником литовських князів вважається Палемон — ім'я це досить часте і в боспорських написах різного періоду, починаючи з часів задовго до нової ери.


Батьком Шачі, дружини Індри, теж був асур на ім'я Пуломан. Індра, розповідає міф, вирятував її від злого батька, а потім одружився з нею — той же, по суті, мотив, що й у випадку з Яяті та Деваяні. Індра ж — цар богів і ватажок небесного воїнства в «Рігведі» — має свої слов'янські й балтійські паралелі: фольклорний звір Індрик, що прочищає «криниці джерельні», чеське чоловіче й латиське жіноче ім'я Індра, латиське прізвище Індране (наприклад, у відомої письменниці Елзи Індране). Дружина Індри мала й ім'я Індрані, тобто «Індрина». Про Індру не раз згадує на своїх сторінках «Велесова книга».


У зв'язку з Шачі, дружиною Індри, ім'я якої означає «Могутня» (сам Індра мав і ім'я Шакра — «Могутній»), привертають увагу місто Шацьк та Шацькі озера на Волині.


У Крішни був син Самба, а ше в ХІІІ ст. існувала країна Самбія, населена самбами, племенем, близьким до ятвягів. Із Самбою теж пов'язується один цікавий давньоіндійський міф, що має несподіваний вихід на Україну.


Якось зі своїми приятелями-витівниками Самба вирішив поглузувати з уславлених мудреців. Він вбрався вагітною жінкою і прийшов до них, мовляв, якщо ви такі розумні, то скажіть, хто в мене народиться: хлопчик чи дівчинка. Мудреці відповіли, що під жіночою одежею приховується Самба, а приведе він на світ залізного кия, який принесе погибель його родові, тобто ядавам, як і всім тим, хто докотився до нечуваного блюзнірства — насміхатися з мудреців. Пророцтво <53> збулося, а Самба захворів проказою і подався в Пенджаб, де постом і нечуваним подвижництвом здобув ласку Сур'ї, бога Сонця, який і зцілив його від тяжкої недуги. А вдячний Самба на честь свого рятівника спорудив на березі ріки Чандрабгаги храм Сонця-Сур'ї і запровадив поклоніння йому.


І в цьому міфі з «Махабгарати» чимало цікавого. Бо залізний кий, що про нього провістили мудреці, по-санскритському й буде — самба (СРС, 636). Водночас так називається і зброя Індри. По-друге, назва Чандрабгага складається з двох назв — Чандра й Бгага (мовою хінді Бгаг). Чандра й Бгага — річки в Пенджабі, де й була записана «Рігведа». Давня назва Пенджабу — Аратта (DІ, І 109). До складу Аратти, як свідчить «Махабгарата», входили сінди й сувіри, а ці племена засвідчені античними авторами й на території Давньої України. Тобто дістає певну підтримку правомірність пов'язування назви Аратта і з Україною.


Пенджаб згадується у «Велесовій книзі» як Пандеб. Крім того, річки Чандра й Бгага мають своїх українських двійників — Буг і Шандру, яка тече в Київській області. На Бузі, як ми вже знаємо, жило індоарійське плем'я дандарії, дослівно «кияни». Ще одна пенджабська річка — Шатадру має свого українського семантичного двійника — Стоход. Цікаве й те, що й сьогодні в Пенджабі є свої «запорожці», яких налічується до 20 тисяч і які провадять такий самий триб життя, що й наші славні козаки: живуть спартанським життям, не одружуються, знають лише воїнську справу й носять жовто-блакитне вбрання.


Зі словом самба споріднене слово самбін — «веслувальник», «човняр» (СРС, 636), тобто воно є синонімом до слова дандін. Що іще раз змушує згадати літописця Нестора і його слова, що полянський князь Кий не міг бути перевізником, човнярем, оскільки він був князем. Але якраз через свій князівський статус Кий не тільки міг, але й мусив мати справу з човном, бо човен відігравав неабияку роль в уявленнях і обрядах давніх слов'ян, зокрема киян. В українців і нині побутує прізвище Самбук, а на означення Києва Костянтин Багрянородний (Х ст.) подає назву Самбатас. Таке ж ім'я, Самбатас, мав і батько антського князя Хільбудія, про якого пише в УІ ст. Прокопій Кесарійський (Ловмяньский, 151). Імен із компонентом Самб- чимало в боспорських написах (КБН, 100, 370, 766 та ін.).


Мудрець Бгрігу, чоловік Пуломи, доводився дідом Деваяні, матері Яду й Турвашу, для яких він, отже, був прадідом. А за пуранами — давньоіндійськими билинами — Пулома теж основоположниця роду, так званих пауломів — «пуломиних», «нащадків Пуломи». Вони — відгалуження данавів індійського епосу, отже, і ядавів. Назва данави походить від імені асурки Дану, пов'язаної з первісними водами і тотожної українській Дані. Сином Дану <54> якраз і є Врітра — найголовніший і наймогутніший асур, битву якого з Індрою і досі зберігає український фольклор. А імена ведійської Дану й української Дани зберігають у своїх назвах річки Північного Причорномор'я — Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро.


Слід зазначити, що відомий український балтист Анатолій Непокупний, виходячи з ареальних міркувань, а не з міфологічних, як ми, доходить того самого висновку, що назву волинського озера Пульмо слід пов'язувати саме з ятвягами (Непокупный, 144).


Міф про царя Яяті й п'ятьох його синів особливо цікавий тим, що назви п'яти ведійських племен, тотожні іменам п'яти синів Яяті, напрочуд перегукуються з назвами балтійських і слов'янських племен, які ще в літописні часи компактно розміщувалися фактично поряд. Якщо ядави відповідають ятвягам, то по сусідству з ними жили туровці, яких можна співвіднести з ведійськими турвашу. Інше ведійське плем'я — друх'ю — співвідноситься зі слов'янськими дреговичами, дрегвою. Характерне те, як цар Яяті прокляв сина Друх'ю, коли той відмовився взяти батькову старість, а натомість віддати свою молодість: «Ти зі своїм родом підеш у місця, де єдиним засобом пересування буде тобі човен або пліт, А сам ти будеш у своєму племені не царем, а лише ватажком» (МДИ, 66). Ці слова дивовижним чином характеризують місцевість, на якій літописи застають дреговичів.


Пуру можливо співвіднести з полянами (санскр. пуру тотожне грецькому полі — «багато»; на індійському грунті слово пуру розвинулося в значення «усі», «плем'я», «народ»). Причому в індійському міфі привертає увагу те, що Пуру протиставляється чотирьом своїм братам: він наймолодший, єдиний зважив на батькове прохання і віддав йому свою молодість, посів царський престол, хоча за давньою традицією його мав посісти найстарший брат, тобто Яду. Це перегукується з деякими фактами давньоруських літописів, де відчутне протиставлення полян іншим слов'янським племенам. На противагу, скажімо, дреговичам чи древлянам, полянам властива мирна й лагідна вдача, шанування батьків, вони мають шлюбний звичай, а не викрадають собі дружин на «бісівських ігрищах» тощо.


Напрошується тут і скіфська паралель. В одній із легенд про походження скіфів Геродот у У ст. до н.е. мовить, що престол дістався наймолодшому з трьох синів Геракла й доньки ріки Борисфен (давня назва Дніпра). Античні автори, як правило, ототожнюють індійського Крішну з грецьким Гераклом, тобто виходить, що й Крішна причетний до генеалогічної легенди про трьох синів, яких звали Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. Саме Колаксай, наймолодший із братів, зумів справитися з випробуваннями і стати першим скіфським царем, заснувавши царську династію. Цікаве й саме ім'я Колаксай, що складається з Кола+ксай, де ксай — «правитель», «цар», а кола споріднене із санскритським кула — «всі», «рід», «плем'я» (СРС, 167). Тобто ім'я Колаксай означає «Ватажок/Вождь/Цар роду/племені» й постало ім'я, слід гадати, з первісного терміну на означення племінного ватажка. Так що ім'я Пуру та компонент Кола- виявляють значеннєву тотожність, а самі Пуру та Колаксай — і функціональну.


Таким чином, міф про царя Яяті й <55> п'ятьох його синів можна сприймати як підтвердження на міфологічному рівні балто-слов'янської єдності, про яку стільки сперечаються історики й мовознавці. Справді-бо, матері у п'ятьох братів різні, але батько — спільний, причому він кшатрій, тобто походить із воїнського стану. Матері ж належать до різних соціальних верств: Деваяні, мати Яду й Турвашу, — брахманка, тобто з вищого стану давньоіндійського суспільства, жрецького. А Шарміштха, мати Ану, Друх'ю та Пуру, належить, як і сам Яяті, до воїнського стану, другої за значимістю верстви тогочасного суспільства. Саме між брахманами-жерцями й воїнами-кшатріями точилася постійна боротьба за верховну владу, на описи чого багатий давньоіндійський епос, особливо «Махабгарата». Рясно ці два стани відбиті й на українському терені, як, до речі, й два інші — вайш'їв та шудрів. З чого й недвозначний висновок: як і індійці, предки сучасних українців теж добре знали чотиристановий суспільний поділ.


За соціальним статусом брахманка Деваяні стоїть дещо вище від кшатрійки Шарміштхи. Та, з іншого боку, шлюб брахманки з кшатрієм, як у випадку з Деваяні та Яяті, не схвалюють індійські приписи — пошлюбники мусять належати до одного суспільного стану. А шлюб брахманки з кшатрієм небажаний, що й відбиває відповідний термін на означення такого шлюбу — пратілома, «протиприродний». І навпаки, шлюб Яяті й Шарміштхи природніший і законніший, попри навіть те, що обоє не відбули належного весільного обряду. Бо обоє належать до одного стану.


Отже, виходить, що ведійські ану, друх'ю та пуру — воїнські, кшатрійські племена, оскільки «Махабгарата» відносить батьків Ану, Друх'ю та Пуру до кшатріїв. А яду й турвашу — напівбрахманські-напівкшатрійські племена, оскільки в тій же «Махабгараті» батьком Яду і Турвашу є кшатрій, а мати — брахманка. Інакше кажучи, слов'янські племена — це воїнські, кшатрійські племена, а балтійські — напівкшатрійські-напівбрахманські, де неабиякий вплив мали саме жерці. Очевидно, цим можна пояснити те, що саме балтійські племена найдовше опиралися прийняттю християнства і проти них здійснювали часті походи київські та галицько-волинські князі.


Туровці більше споріднені з ятвягами, якщо йти за давньоіндійським міфом, бо в них спільні батьки. А дреговичі, поляни і, можливо, анти виявляють близьку спорідненість між собою, бо в них теж спільні батьки. Та загалом усі вони — братні племена.


Бгрігу, легендарний мудрець і чоловік Пуломи, доводився прадідом Яду й Турвашу по матері, їх, як мовить «Рігведа», Індра привів з далеких країв (Лелеков, 152). Та ж «Рігведа» знає плем'я бгрігу, воно згадується серед десяти арійських і неарійських племен, які воювали з царем-арієм Судасом і зазнали від нього поразки. Нині серед українців <56> побутує прізвище Судас (я особисто знаю молодого журналіста з таким прізвищем) і Сдасюк (первісно — Судасюк) — його має, наприклад, автор книги «Штати Індії». Ім'я Судас із санскриту означає «Щедрий на пожертву» (богам).


Видатнии індійський мовознавець Суніті Кумар Чаттерджі /1890 — 1977/, з ініціативи якого давньоукраїнська епічна пам'ятка «Слово о полку Ігоревім» побачила світ бенгальською мовою, вважає, що плем'я бгрігу з основною масою індоєвропейців мігрувало до Малої Азії, де стало називатися брігес або фрігес, тобто фрігійцями. Там частина їх лишилася й поступово змішалася з місцевим населенням, а частина вирушила на пошуки нових територій /Чаттерджи, 51/. Страбон свідчить, що перед Троянською війною фрігійці прибули до Малої Азії із Фракії і через кілька століть утвердилися тут як господарі Малої Азії. А фрігійці, як і фракійці, троянці, лідійці, карійці, етруски належали до так званих іллірійських народів. Геродот пише, що фрігійці переселилися до Малої Азії з Балкан, разом із вірменами (Геродот, VІІ 73).


3гадка про фрігійців у зв'язці з вірменами цікава тим, що на зламі двох ер в історичній Вірменії жили значні індійські громади, особливо в Тароні (зараз у Туреччині). Саме з Тарону походить легенда про трьох братів з області Палунь — Куара, Мелтея і Хореана. Її дедалі певніше співставляють із літописною легендою про полянських князів Кия, Щека й Хорива. Причому вірменська легенда містить вкрай важливу подробицю, відсутню в літописній легенді — батьками трьох братів вона називає двох індійських князів. І навіть подає їхні імена — Деметр та Гісане. <57>


Сколоти, склавини, слов'яни


Геродот у V ст. до н.е. серед кількох версій про походження скіфів подає і ту, яка, за словами історика, належить самим скіфам. На пустельній доти землі від Зевса й дочки ріки Борисфен (давня назва Дніпра) народилася перша людина — Таргітай. Троє його синів — Арпоксай, Ліпоксай і Колаксай — стали родоначальниками скіфських племен, але першим царем і засновником династії скіфських царів став наймолодший з братів, Колаксай. Бо тільки йому далися до рук магічні дари, які впали з неба — золоті чаша, сокира, плуг і ярмо. Як пише Геродот, усі разом скіфи називаються сколоти, за іменем їхнього царя Колаксая. Скіфами ж їх назвали греки (Геродот, 181).


Отже, виходить, що сколоти — самоназва скіфів і суто скіфське слово. Крім того, легенда ця має кілька цікавих моментів. І тут, як і в літописній легенді про полянських князів Кия, Щека й Хорива, як і в вірменській легенді про князів Куара, Мелтея і Хореана з області Палунь, фігурують троє братів. І тут, як і в міфі про трьох синів царя Яяті від дружини-кшатрійки Шарміштхи (див. попередню статтю за березень) престол дістається наймолодшому з братів. Показово й те, що магічні дари, впалі з неба, характеризують чотиристановий поділ скіфського суспільства, властивий і давньоіндійському суспільству. Більше того, символіка небесних дарів легко витлумачується на індійському грунті: чаша символізує стан жерців-брахманів, сокира — воїнів-кшатріїв, плуг — хліборобів-вайш'їв, ярмо — шудрів, залежних від трьох вищих станів. І якщо судити з того, що всі чотири індійські терміни на означення цих станів рясно відбиті в українських прізвищах, то напрошується висновок: чотиристановий поділ суспільства знали й предки сучасних українців.


Ці вкрай важливі повідомлення античного автора слід розуміти так, що етнонім сколоти й ім'я Колаксай — споріднені й сходять до спільного кореня. І справді, в обох словах наявний спільний компонент кол. На думку М.Я.Марра, яку підтримує відомий іраніст і скіфо<58>лог В.І.Абаєв, скіфи й сколоти — два різновиди однієї назви, ща мають спільне походження, отже, й однакове значення (ДИЯ, 363–364). Проте всі намагання визначити, що ж саме означає цей компонент, виявилися невдалими. І врешті-решт дослідники дійшли невтішного висновку, що засобами іранських мов (а скіфів відносять до іраномовних племен) значну частину «варварських» імен і назв з Північного Причорномор'я, серед них етнонім сколоти й ім'я Колаксай, пояснити неможливо. Щоправда, В.І.Абаєв, хоч і не категорично, спробував вивести ім'я Колаксай з іранського Хвар-хшая — «Сонце-цар» (Там же). Проте через численні застереження і обумовлення це тлумачення втрачає переконливість і вірогідність, хоча, мабуть, не варто категорично й заперечувати, що ім'я Колаксай може мати певний стосунок до Сонця. Бо племінний ватажок, а особливо пізніший цар, був у давні часи і воєначальникои і жерцем водночас, який через пожертву поєднував Землю й Небо, світ людей із світом небожителів і його часто порівнювали й ототожнювали з Сонцем. Тож єдине, в чому більш-менш одностайні дослідники, це те, що елемент кол в етнонімі та імені — якийсь украй важливий термін у давніх насельників Північного Надчорномор'я, населення, можливо, ще навіть доскіфського.


Індійці добре знали скіфів, яких вони називали шаки (іранці — саки). Шаки, як і бактрійці та явани (греки-іонійці), брали участь у війні, описаній у «Махабгараті», що спалахнула між двома братніми родами пандавів і кауравів. Причому шаки-скіфи виступали на боці саме кауравів, яких підтримували сінди й сувіри, засвідчені й на терені України, а також ядави, тотожні літописним ятвягам. Кауравів підтримував і Баладева, старший брат Крішни по батькові, тоді як сам Крішна виступав на боці пандавів. Цю подію деякі індійські джерела відносять до надзвичайно давніх часів. Принаймні відомий Айхольський напис, знайдений у незавершеному джайнському храмі й датований 634–635 рр., повідомляє, що на 556 рік ери Шака (відповідає 634 рокові нової ери) минуло 3735 років від війни, описаної в «Махабгараті» і що саме з цієї події почалася нова епоха — Каліюга, Залізний вік, у якій ми зараз і живемо. Тобто ця знаменна подія — війна в «Махабгараті» — сталася майже 5100 років тому. А ера Шака, тобто Скіфська ера, веде своє літочислення з 15 березня 78 року нової ери. Особливість її та, що відлік часу починається зі сходу сонця, а Новий рік відзначається 12 квітня з відхиленням на два-три дні в той чи інший бік. Особливо поширений цей календар сьогодні на півдні Індії, в дравідомовних народів і називається Шака-самват (варіант — Шака-самбат).


Зі скіфами виявляє зв'язок і «Рамаяна»: Кайкеї, наймолодша й найулюбленіша дружина царя Да<59>шаратхи, ім'я якого означає «Десять колісниць», батька Рами, походила, як вважають дослідники, зі скіфського племені кекаїв, про що свідчить і саме її ім'я, яке дослівно означає «Кекайка», «З кекаїв». Саме через Кайкеї, як засвідчує ця давньоіндійська епічна поема, Рама та його красуня-дружина Сіта мусили піти в лісове вигнання на довгі чотирнадцять років. Тож індійський матеріал, поза сумнівом, може пролити певне світло і на етнонім сколоти, і на ім'я Колаксай.


У цьому плані привертають увагу сучасні індійські чоловічі імена, які містять компонент куль (санскр. кула), напрочуд схожий на компонент Кола- в імені Колаксай: Кульбгушан, Кульвант, Кульвір, Кульдгар, Кульдев, Кульдіп, Кульнандан тощо. І якщо значення скіфського Кола- невідоме, то значення санскритського кула цілком прозоре — «сім'я», «родина», «рід», «плем'я» (СРС, 167). І таким чином, наведені імена означають: Кульбгушан — «Окраса роду», Кульвант — «Родовитий», «Знатний», Кульвір — «Герой/Богатир роду», Кульдгар — «Опора роду», «Рододержець», Кульдев — «Божество роду», Кульдіп — «Світильник роду», Кульнандан — «Радість/Втіха роду».


До цього слід додати, що бог Шіва має епітети Кулеша й Кулешвара, які в сучасних формах Кулеш і Кулешвар також побутують як чоловічі імена; обидва ці імені означають «Бог/Божество роду». Індійська історія знає і царя на ім'я Кульшекхар — «Корона/Вінець роду», котрий заради служіння богові та улюбленої справи — написання віршів — зрікся престолу, але прославився як поет і увійшов у давні поетичні антології.


Входить санскр. кула та хінді куль у географічні назви: Кульгірі, Куладрі, Кульпарвата, Кулачала, Кульшайла, досл. «Родина/Сімейство гір» — синоніми на означення головного гірського ланцюга в Індії, що його складають сім гірських хребтів. «Ваю-пурана», давньоіндійська писемна пам'ятка, згадує країну Кулья, досл. «Благородна», «Високородна», «Родовита».


Входять кула та куль і в важливі соціальні терміни й поняття, пов'язані з родиною, родом, племенем, родоводом тощо: кулькар — засновник роду; кульнам — родове ім'я, родовий титул; кульдгарма — родові/родинні звичаї або традиції; кульшастри — старовинні родинні або родові книги; кулачар'я — домашній навчитель-гуру, родинний жрець, знавець сімейного родоводу й традицій; кульдевта — родинне чи родове божество (є ще термін грамадевта — «божество села», де грама, яке в санскриті означає «село», споріднене з укр. громада, а саме терміном громада означалася колись українська сільська община); кульвідья — родові/родинні знання, де відья означає «знання», «відання» і споріднене з нашим відати — «знати».


Слово відья також входить в індійські чоловічі імена — ім'я з цим компонентом має, зокрема, <60> нинішній посол Індії в Україні Відьябгушан Соні. Саме ж ім'я Відьябгушан означає «Окраса знань», тобто «Мудрий», де бгушан — «окраса», «оздоба» (моя перекладацька діяльність почалася з віршів відомого індійського поета Бгаратбгушана Аграваля, де ім'я Бгаратбгушан означає «Окраса Індії», а Бгарат — споконвічна, традиційна назва Індії). Симптоматично, що резиденція індійського посла в Києві знаходиться на вулиці Ярославів Вал, біля пам'ятника великому київському князю Ярославу, котрий мав епітет Мудрий. Поруч із пам'ятником стоять Золоті Ворота, до яких виявляє причетність уже прізвище посла, яке сходить до санскр. сона — «золото». Саме Ярослав Мудрий звів Святу Софію, яка символізує божественну мудрість, біля місця, де був похований київський князь Дір, ім'я якого має індійський відповідник. І сьогодні в індійців побутує чоловіче ім'я Дгір, «Мудрий»; до речі, перший посол Індії в Україні, Судгір Девре, мав ім'я Судгір, яке містить компонент дгір і яке означає «Премудрий». Принагідно зазначимо, що наставник самих богів в індійській міфології, Брихаспаті, мав епітет Дгір — Мудрий.


Кула — надзвичайно давній термін, уживаний іще в «Рігведі» на означення великої патріархальної сім'ї, яку очолював кулапаті, кульпаті, досл. «захисник/батько роду/родини»; він мав цілковиту владу над усіма членами родини/роду, включаючи й челядь. Цікаво відзначити, що цей надзвичайно давній санскритський термін пристосувався до сучасних умов і став означати в мові хінді «канцлер/ректор університету». З переважанням індивідуальної сім'ї значення кули помітно знизилося, хоча серед вищих станів вона ще зберігає певне місце й значення.


В «Артхашастрі» — трактаті про мистецтво політики й управління державою, датованому ІУ ст. до н.е., тобто часом, коли скіфи-шаки були в розповні своєї величі й слави, термін кула має широку амплітуду значень: «сім'я», «община», «громада», «рід», «плем'я» тощо. Він творить складні слова із значенням спорідненості, походження, родовитості й знатності. Причому впадає в око, що коли йдеться про походження, то воно із цим терміном неодмінно високе, благородне, а то й царське (Вигасин, 143–144). Та й у санскриті одним із значень слова кула є «царська родина», а з деякими суфіксами означає «царського роду», «приналежний до царської сім'ї» (СРС, 167–168). Куластрі, кулавадгу, кулаканья — «високородна жінка/дівчина», куладухіта — «знатна дівчина» (досл. «дочка роду»), кулапутра — «шляхетний юнак» (досл. «син роду»), кулік — ремісник, виходець із знатного роду; кулін, куліна — «родовитий», «благородний», «знатний».


Терміном куліна означаються деякі найбільш шановані брахманські родини в Бенгалії. Колись нібито бенгальський цар Баллаласена одібрав найшанованіші й <61> найавторитетніші брахманські родини й означив їх терміном куліна, тобто «високородні», «благородні». Ці родини зберігали свій високий статус доти, доки одружувалися в межах своєї касти. Якшо ж хтось одружувався з дівчиною іншого стану, то він втрачав свій статус на одне наступне покоління. Це спричинилося до неабиякого замішання серед бенгальських брахманів, бо всі прагнули віддавати своїх дочок за кулінів. Та оскільки тих було не так багато, то їм доводилося мати не одну дружину, а кілька.


Очевидно, в самому слові кула та його скіфському відповіднику кола криється пояснення того, чому наймогутнішу й найшанованішу частину скіфського суспільства називали «царськими» скіфами. Саме таке значення міг, певно, нести й сам етнонім сколоти. Це значення, поза сумнівом, було набагато відчутніше й вагоміше в скіфські часи.


У сучасних індійських мовах, зокрема, в хінді, деякі давні закінчення відпали, тому іменники втратили здатність виражати множину. Цю втрату компенсували суфікси, які розвинулися від самостійних слів із значенням «багато», «всі», «все». Таким суфіксом у мові хінді й стало слово куль, похідне від санскритського кула. Воно виступає у складних словах другим компонентом і означає «гурт», «череда», «табун», «зграя», «рій»: гокуль — «череда корів» (інший термін на означення череди корів — готра, споріднене з укр. отара), алікуль — «рій бджіл», девкуль — «храм» (досл. «сімейство богів») тощо.


На іранському грунті санскритському кула, скіфському кола та хінді куль відповідають хіль/хель — «сім'я», «рід», «підрозділ племені», «клан», «плем'я», які також входять у племінні(хадохейлі, сулейманхейлі, джаніхейлі) та географічні назви, особливо на Памірі, в Афганському Бадахшані (Маргхель, Теджкель, Мондрель, Вуруель, Кхамбель) й Східному Гіндукуші (Башгель, Мамгель, Рамгель, Прунгель, Катігель) тощо, де має значення «село», «поселення» (Грюнберг, 168; ЯВГ, передмова).


У сучасних іранських мовах, як і в сучасних індійських, через втрату давніх закінчень, які виражали множину, з'явилися словотвірні суфікси, що розвинулися від самостійних слів із значенням «багато», «всі». Одним із таких суфіксів і є хель/хіль, що виражає саме збірну множину однорідних предметів та істот, бо для звичайної форми множини існують і вживаються інші суфікси: адамхіль — «люди», «рід людський», «людство» (адам — «людина»), врудхель — «брати» (вруд — «брат»), кітобхель — «книжки» (кітоб — «книжка») тощо. Такий самий суфікс і в такому ж значенні використовується на означення збірної множини в курдських діалектах (Опыт, 197–198). У складних словах, пов'язаних із родинною термінологією, хель/хіль означає «рідня», «родичі»: <62> дамадхель — «женихова/зятева рідня», хвахахель — «тещина/свекрушина рідня».


Цікаво відзначити, що і в індомовних гіссарських пар'я в Узбекистані теж наявний цей суфікс (Оранский, 49; примітка 13). Таке явище можна було б пояснити впливом іранських мов, в оточенні яких перебуває це індоарійське плем'я, якби подібне явище не фіксувалися серед новоіндійських мов, про що вже трохи мовилося. А на доповнення можна додати, що в мовах бенгальській та орія вторинні суфікси на означення сукупної множини повністю замінили первинні. Суфікс gula/guli, утворений з kula, поєднується з неособовими іменниками як у прямому, так і в непрямому відмінках (Зограф, 77).


З неіндоєвропейських мов сюди долучається тюркське ель/іль, яке виступає з такими ж функціями, що й індійське кула/куль та іранське хель/хіль і яке, очевидно, є дуже давнім запозиченням з іранських мов. Воно досить рясно представлене, наприклад, в іменах: Ельдар — «Опора роду/Рододержець» (тотожне інд. Кульдгар), Ельвір — «Герой/Богатир роду» (тотожне інд. Кульвір), Ельбан — «Захисник/Оборонець роду», Ельмурад — «Щастя роду» тощо. Слід зазначити, що більшість цих тюркських імен переважно іранського походження.


Існує подібне слово і в угро-фінських мовах: у вепсів слово kyla, що мало ті ж самі значення, що й у його індійських, іранських та тюркських родичів, зараз уживається в значенні «село»; йому у фінській, естонській та карельській мовах відповідає kula, надзвичайно давнє, що вказувало на територіальне розселення людей, які розмовляли однією мовою (Богданов, 66).


Знають терміни, споріднені з санскритським кула, хінді куль та скіфським кола слов'янські мови: укр. коліно — «рід», «походження» (пор. у Бориса Грінченка: «Одно — що вона пані великого коліна», тобто «високого роду»); покоління; колінник (у Срезневського) — «співплемінник», «одноплемінник»; сербохорватське коленович — «людина шляхетного походження», «знатна людина».


Отже, скіфське кола, індійське кула/куль, іранське хель/хіль та інші іномовні відповідники — надзвичайно важливий суспільний термін на означення сукупності людей. Він справді найістотніша прикмета кожної давньої людської спільноти. На думку відомого мовознавця В.М.Ілліч-Світича, в основі кула, ареал якого охоплює величезні простори Євразії, збереглося першорядне поняття соціального характеру — назва родового об'єднання, перенесена в окремих групах на сімейне або територіальне об'єднання (ОСНЯ, 363). Тож і не дивно, що цей термін, по-своєму видозмінений в різних мовах, увійшов у важливі для первісного суспільства терміни й поняття, пов'язані з роди<63>ною, родом, родоводом, родовитістю, походженням, знатністю. А також в імена, назви, теоніми й етноніми, одним із яких і є сколоти. Відбився цей термін і в імені першого скіфського царя — Колаксай. Ім'я це означає «Цар племені» й первісно постало з терміну на означення племінного ватажка, а з часом перетворилося на повнокровне чоловіче ім'я.


Що ж до етноніма сколоти, то в ньому виразні три компоненти: с-коло-ти, де — ти (у Геродота — той) грецьке закінчення множини, а кол(о) — «рід», «плем'я». Початкове с- в етнонімі — префікс сукупності, збірності, спільності; він, до речі, якраз і наявний у трьох останніх словах як су-, з- та с-. Підтверджує таку думку й санскрит, подаючи, зокрема, термін сакулья — «родич» (у 5–6 поколінні по чоловічій лінії): йому точно відповідає рос. «сородич». Санскритське са- тут і російське со- цілковито тотожні.


Отже, етнонім сколоти означає «роди», «племена», а коли точніше, то «співроди», «співплемена». Він є терміном на означення усієї сукупності скіфських племен. Що цілком узгоджується з Геродотом: за його часів скіфи жили окремими племенами, а на чолі їх стояли племінні ватажки, яких історик називає царями. Слушність Геродотових слів підтверджують імена скіфських родоначальників — Арпоксай, Ліпоксай та Колаксай, у яких компонент — ксай якраз і означає «цар»; утворене — ксай від індоіранської основи кшатр/хшатр — «сила», «влада». Від цієї ж основи походить і наше цар, широко відбите в українських прізвищах Цар, Царко, Царук, Царик, Царевич, Царенко, Цариченко тощо, а вони, в свою чергу, відбивають приналежність певної частини давньоукраїнської спільноти до воїнського, кшатрійського стану.


Кула в «Рігведі» має і значення, згодом призабуті: «оселя», «поселення», «селище», «село». Тюркське ель/іль відбилося в словах аул, аїл — «село». Угро-фінські kula/kyla сьогодні вживаються в значенні «село». Це спонукає гадати, що й наше село споріднене з цими термінами, особливо з іранськими хель/хіль, які на слов'янському грунті відповідають сел/сіль (пор. укр. село — сільський). А щодо коливання х/с показові іранські й індійські факти: іран. хаома — інд. сома, ахура — асура, Хінд — Сінд, Вахуман — Васуман, Вахішта — Васіштха тощо. Саме ця особливість є визначальною при віднесенні того чи іншого давнього слова з Північного Причорномор'я до іранських чи індійських мов.


З чого напрошується важливий висновок, що етнонім слов'яни — тотожний етнонімові сколоти, а проміжною ланкою між ними є варіант склавини. Тобто всі ці етноніми складаються з однакових основних компонентів і несуть однакове значення — «співроди» або «співплемена». <64> І етнонім слов'яни є таким самим терміном на означення всієї сукупності слов'янських племен, як і етнонім сколоти є означенням всієї сукупності скіфських племен. Хоча, зрештою, ці скіфські та слов'янські племена споріднені, як споріднені й етноніми сколоти, склавини, слов'яни. <65>


Теонімія


Варуна, Посейдон і Дажбожі внуки


У «Слові о полку Ігоревім» кілька разів ужито слово русичі: «Русичі великеє поле черленими щитами перегородили, шукаючи собі честі, а князю слави»; «Тут пир завершили хоробрі русичі: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську», — каже автор. «З вами, русичі, хочу голову покласти», — звертається до воїнів головний герой давньоруської пам'ятки сіверський князь Ігор.


Відразу видно, що тут ідеться про руських воїнів, про княжу дружину. Дослідники по-різному пояснюють слово русич. Проте найпоширеніше трактування зводиться до того, що це слово — епонім, тобто племінна назва, утворена від імені легендарного предка — Роса або ж Руса. Бо закінчення — ич найчастіше мають племена й роди, утворені від епонімів. Мовляв, у ХІІ ст., коли створювалося «Слово», подібні племінні назви сприймалися як родові імена: вони вживалися на означення нащадків сім'ї, роду чи племені, що сходили до одного предка. Бо ніщо не заважало авторові «Слова» розглядати русів як нащадків легендарного Руса, відомого вже на початку Х ст. Дослідник О.Соловйов, зокрема, каже: «…русичі, очевидно, сини Руса… В Х столітті руси вважалися нащадками якогось Роса чи Руса, за одностайним свідченням арабського та візантійського авторів. Воїни ХІІ ст. могли бути названі русичами за ім'ям цього легендарного предка»(СС, 63).


Таке пояснення має право на існування, оскільки традиція пояснювати ту чи іншу племінну назву від легендарного предка властива не лише слов'янським народам, а й стародавнім індійцям. Ще в «Рігведі» — найдавнішій пам'ятці індійської культури, а пізніше й у «Махабгараті» п'ять так званих «ведійських племен» завдячують своїми назвами іменам легендарних предків — Яду, Турвашу, Ану, Друх'ю та ІІуру. Принагідно зазначимо, що індійські сувіри, <68> плем'я, яке в давнину мешкало на півдні України і має надзвичайно багато спільного зі слов'янськими сіверами, також має свого легендарного предка — царя Сувіра.


Та чи не найзагадковішим щодо русичів є те, що і їх, і князів автор «Слова» називає Дажбожими внуками. А оскільки русичі — це воїни, то виходить, що саме воїни — Дажбожі внуки. З чого можна припустити, що Дажбог — суто воїнське божество.


Але чому автор «Слова» називає руських воїнів Дажбожими внуками? І чому русичі не сини, а внуки Дажбога? А коли так, то хто ж тоді доводиться синами Дажбогові?


Уже цитований О.Соловйов пояснює останнє запитання так: оскільки русичі — сини Руса, та вони і є Дажбожими внуками. Тобто якщо русичі — Дажбожі внуки, то сином Дажбога мусить бути легендарний Рус, який і дав назву русичам — своїм нащадкам, синам.


Усе знов упирається в легендарного Руса. А чи немає іншого способу пролити світло на русичів і Дажбога? Чи немає якихось додаткових фактів з інших джерел про те, що вони мали свого, власного бога?


З’ясувалося, такі факти є. Насамперед у Геродота (V ст. до н.е.), у четвертій книзі його «Історії». Він повідомляє, що наймогутніші й найчисленніші із скіфів, «царські скіфи» (і лише вони) поклонялися ще Тагимасадові. Означення «наймогутніші», безперечно, свідчить про те, що йдеться саме про воїнський стан, а «царські» й підтверджує це. Бо якщо виходити з індійських уявлень, та царі мусили походити саме з воїнського стану, так званих кшатріїв. А коли так, то і Тагимасада, і слов'янського Дажбога слід сприймати за воїнське божество. Щоправда, сам Геродот про Тагимасада і його функції жодних даних не подає. Тільки зазначає — і це надзвичайно важливо, що скіфський Тагимасад відповідає грецькому Посейдонові (Геродот, 193).


Але ж Посейдон, як відомо, морське божество, і ніякого очевидного стосунку до воїнів нібито не має. Виходить, треба знову шукати нові, промовистіші факти.


Такі факти виявлені, як не дивно, на далекій ІІІрі Ланці. А коли точніше, то в хроніці ХІІІ ст. «Історія Сігірі», яка ввібрала значно раніші подіі, описані в індійських та цейлонських рукописах.


У цій хроніці мовиться, що в саків — середньоазіатських скіфів — ватажок, правитель племені вважається втіленням бога Варуни, що саме ім'я Варуна з часом прибрало в них значення «правитель», «цар», що через це і самих саків стали вважати нащадками Варуни (Paranavitana, 136).


З цього повідомлення напрошується кілька цікавих висновків. Якщо саки справдi поклонялися Варуні, то йому мусили поклонятися і їхні європейські родичі — причорноморські скіфи. Адже ба<69>гато хто з античних авторів і сучасних учених не розрізняє саків і скiфів, вважаючи, що це один і той самий народ, який жив колись від Індії до Надчорномор'я. Саки й скіфи мають надзвичайно багато спільного у віруваннях, звичаях, міфології (Раевский, 216).


І друге. Якщо в середньоазіатських саків Варуна вважається втіленням земного царя, правителя, то таким же втіленням для причорноморських скіфів слід вважати Тагимасада. Адже Варуна, Тагимасад і Посейдон — функціонально тотожні. Геродот ототожнив Тагимасада з Посейдоном, а Варуна — теж морське божество, як і Посейдон. Таким чином, виходить, що Геродот не довільно порівняв Тагимасада з Посейдоном, а виходив із якоїсь давнішої традиції.


Так чи інакше, а дані ці знаходять підтвердження в зовсім інших, не залежних від грецьких, джерелах. На них можна цілком покладатися.


Тож коли ми хочемо знати про функції скіфського Тагимасада і слов'янського Дажбога, яких у даному разі об'єднує зв'язок із «царськими скіфами» й русичами, то їх ми мусимо шукати у функціях Варуни й Посейдона. Про них ми маємо розлогі відомості. Очевидно, для Тагимасада і Дажбога підходитимуть насамперед функціі, спільні Варуні й Посейдону.


Ми вже знаємо, що Варуна й Посейдон — морські божества, владики морів. Проте, виявляється, лише цим їхня подібність не вичерпується. Вони мають чимало інших спільних, іноді досить специфічних рис. Деякі з них варто навести, тим більше що вони можуть бути властивими скіфському Тагимасадові й слов'янському Дажбогові.


Варуна розділив Небо й Землю, змусив Сонце світити. Його волею сходять Місяць і зірки. Океан (попередник Посейдона у греків) — притулок Сонця, Місяця, зірок. Вони з нього сходять і в нього заходять.


Варуна — покровитель і охоронець західної сторони світу. Еллінський Океан — на крайньому заході, він омиває межі життя і смерті.


Варуна асоціюється з богом смерті Ямою і пов'язаний з потойбічним світом. Посейдон теж був богом світу померлих, що яскраво засвідчує «Одісея» Гомера.


Варуна пов'язаний із пробиванням джерел. Посейдон своїм тризубом також пробиває джерела.


Варуна колись належав до світу асурів, пов'язаних насамперед із водною стихією і хаосом, який передував творенню світу. Океан уособлює хаос, у давніх уявленнях Океан і хаос — невіддільні.


Варуна володіє чарівною силою — майєю, знає всі таємниці світу. Він — першоджерело магії. Син Посейдона Протей знає минуле і вміє добре ворожити, має дар пророцтва.


Варуну легко розгнівити: особливо його сердять людські гріхи. Він <70> грізний, але справедливий до тих, хто покаявся. Посейдон також легко впадає у гнів, він — бог гніву. Надто пихатого Посейдон жбурляє в море, зате того, хто розкаявся, рятує, простягнувши тризуб.


Варуна втілює темні, похмурі властивості всього, з чим пов'язується. Йому приносять у пожертву тварин чорної масті. Він асоціюється з нічним небом («Варуна — це ніч», — мовиться в давньому тексті). Світ Посейдона не любить світла, він понурий, імлистий. Океан у Гомера відзначається непроглядною пітьмою. Так і планета Нептун — символ мороку, містичної глибини.


Варуна був колись уседержителем, царем над світами, богами й людьми. Він — верховний бог і творець, володар Всесвіту. Посейдон — найвище божество в легендарній Атлантиді, що засвідчує його тризуб — символ влади над трьома світами: небом, землею і потойбіччям. Посейдон сперечався з самим Зевсом, кажучи, що саме він старший на Олімпі і що саме йому належить верховенство серед богів. Він привселюдно, точніше, привсебожно називає Зевса узурпатором небесної влади.


Варуна — бог родючості, рослинності й дощу. Ріки — його сестри. Він звільняяє води, прокладає шлях потокам, стежить за течією рік. У Посейдоні, як і в його синові Протеї, втілений прадавній бог Нерей — батько нереїд у царстві Посейдона. Сам Нерей — володар вод, річок і течій. Посейдон — уособлення невичерпної породжувальної сили земних надр, водної стихії.


Варуна — охоронець космічного закону — ріти (слов'янське лад), хоч раніше й був володарем хаотичного, невпорядкованого світу. А Посейдон, навпаки, — ворог усього впорядкованого, гармонійного, довершеного (МНМ, І 217–218; ІІ 323–324).


Ці далеко не всі факти незаперечно засвідчують спільність у прадавні часи функцій індійського Варуни й грецького Посейдона, а з ними латинського Нептуна й етруського Нетуна. З чого можна, виходячи з тотожності Варуни й Посейдона, виснувати, що слов'янський Дажбог i скіфський Тагимасад також мали функції, перераховані вище. Таким чином, видно, що Варуна — один із найдавніших богів ведійських аріїв. Це ще індоєвропейське божество, наділене надзвичайною широтою функцій і величезною могуттю, як і його грецький побратим Посейдон. Він — опора Неба й Землі, наглядач за праведністю й чеснотливістю людей. Він змальовується з петлею в руці, якою ловить грішників, а тоді карає, найчастіше водянкою, що зайвий раз підтверджує його зв'язок із водною стихією.


Проте Варуна має ще одну надзвичайна важливу функцію. Він втілює собою племінного ватажка, вождя, царя, особливо магічний аспект його діяльності, втілює владу й владарювання. Він божествен<71>ний суддя — всевiдаючий i всевидющий. Ось що пише про цю особливість його відомий фахівець із порівняльної міфології Ж.Дюмезіль:


«Мітру й Варуну … часто називають царями… Проте з них обох більшою мірою царем є Варуна; на рівні ритуалу не Мітра… а Варуна — покровитель і модель царя в церемонії посвячення — раджасуї, де багато сцен, як це засвідчують коментарі, відтворюють те, що здійснив або зазнав Варуна «під час свого посвячення»… Варуна ототожнений із кшатрою… — поняттям, яке водночас є основою другої, військової функції, реалізованої, в класі кшатріїв. І коли йдеться про царя (він звичайно сам походить із класу кшатріїв), владою в її профанованих аспектах, що базуються на силі… Варуна — володар кшатри, уподібнюючись цареві над людьми, править на мирній території… У цій функціі Мітра виявляє цареві ту послугу, яку земний цар одержує від свого верховного жерця… Варуна, природно, звернений до всього, пов'язаного з війною: «Ти, о Варуно, ти цар над усіма (істотами), глава (народів), тобі добре на бойовій колісниці, — звертається до нього поет» (Дюмезиль, 53–54).


Гадаємо, характеристику Варуні в цьому уривку дано цілком вичерпну. Нагадаємо лише, що саме Варуна й Мітра — ці два індоєвропейські божества — складають слов'янське ім'я Володимир, надзвичайно популярне в давньоруські часи (лише в династії Рюриковичів його мали 18 князів).


Хто ж такі ці індійські кшатрії, чиїм божеством є Варуна?


Кшатрії — воїни, друга за значимістю після жерців-брахманів верства в давньоіндійській суспільній ієрархії, хоча буддійська та джайнська література відводить їм чільне місце. Зокрема, Будді приписуються слова: «І оскільки кшатрійська варна (воїнський стан.—С.Н.) тепер вища, то я буду знову народжуватися представником цієї варни» (ИД, 303).


У «Рігведі» кшатріям, тобто воїнам, приписується походження від міфічної першолюдини Пуруші. У стародавніх книгах священного знання — ведах мовиться, що Всесвіт виник із тіла Пуруші, якого боги принесли в жертву на початку світу. Боги розтяли його на частини, і з уст його виникли брахмани (жерці), з рук — кшатрії (воїни), зі стегон — вайш'ї (землероби, ремісники й торговці), а зі стіп — шудри, залежні від перших трьох станів.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28



Реклама:

Схожі:

Степан Наливайко iconЕваненко Степан Васильевич Еварестов Ал-др Николаевич

Степан Наливайко iconБезчотникова светлана владимировна
Ф. Ницше, Д. Чижевский, Д. Лихачёв, Д. Затонский, Н. Хренов, И. Заярная), художественных систем и творческих методов (В. Жирмунский,...

Степан Наливайко iconПресс-релиз До встречи с артековским летом осталось два дня! Сегодня, 27 мая, большим педагогическим советом в «Артеке» завершилась подготовка к летнему сезону 2011
Содержанию, видам и формам. Свободное время рассматривается как активный отдых ребенка. На смену образовательному процессу в школе...

Степан Наливайко iconДокументи
1. /Советские полководцы и военачальники (Сборник) - 1988.pdf
2. /Софья...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©sm.znaimo.com.ua 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи